Гори… На них не можливо дивитись без захвату. Вони починаються тут, під самісінькими твоїми ногами, з невеличких кущиків чорниць і стрункими високими травинками, що закінчуються тугими колосочками, на яких, мов на струнах, грає вітер, перетворюючи простір навколо тебе на схвильоване, соломино - зелене море. Коли око вже не в змозі вловити того хвилювання, видається, що ті гори вкриті ніжним блідо – салатовим оксамитом, а далі… далі, де гірські верхівки ніжяться в лагідних густих білих хмарках, гори набувають пронизливого, сизо-голубого кольору...
А взимку гори дуже схожі на море. Вони створюють відчуття спокою і умиротворення, кличуть до себе і дарують відчуття дива: якоїсь особливої "забутості" і того, що на багато кілометрів є тільки ти.
Якщо дуже сильно чогось бажаєте - здійснюйте! Не відмовляйте собі у задоволенні зробити те, чого хочете саме Ви і саме зараз.
Всього лиш день, та вартий півжиття!
Схід сонця на Говерлі і тиша-забуття.
А небо так низько, ось - вже на долоні.
В живу росу я занурюсь по скроні.
Якщо є рай, то він ось тут - у горах:
У величних соснах, ріках, потічках,
В солодко-рум`яних та пахких світанках,
У місячно-зоряних диво-ночах.
Підйом на гору Говерлу (24 грудня 2017 року)
Немає коментарів:
Дописати коментар